Вінстоне, розкажи нам, як ти шукав Бога.

Я виростав на фермі у штаті Квінсленд, що в Австралії. Наша сім’я не була релігійною. Через те що ми жили відокремлено, я майже ні з ким не спілкувався, крім найближчих родичів. Приблизно з 12 років я шукав Бога. Я молився до Бога і просив відкрити мені правду про нього. Згодом я поїхав з дому і знайшов роботу в Аделаїді (штат Південна Австралія). Коли мені був 21 рік, під час відпустки в Сіднеї я зустрів Памелу. Вона розповіла мені про британсько-ізраїльський релігійний рух, послідовники якого вважають, що британські народи походять від так званих втрачених племен Ізраїля. Згідно з їхніми поглядами, це десять племен північного царства, які пішли у вигнання у восьмому столітті до н. е. Тож, повернувшись до Аделаїди, я заговорив на цю тему зі співробітником, який вже вивчав Біблію зі Свідками Єгови. Ми говорили з ним кілька годин переважно про вірування Свідків Єгови, і я зрозумів, що це відповідь на мою молитву, з якою я звертався до Бога ще в дитинстві. Мені розповіли правду про мого Творця і його Царство. Я знайшов «дорогоцінну перлину» (Матв. 13:45, 46).

Памело, ти теж почала шукати цю перлину в дитинстві. Як ти її знайшла?

Я виростала у релігійній сім’ї в місті Коффс-Гарбор (штат Новий Південний Уельс). Мої батьки і мамині батьки були прибічниками британсько-ізраїльського руху. Мій молодший брат, старша сестра і я, а також багато двоюрідних братів і сестер  вірили в те, що Бог виявляє особливу прихильність до людей британського походження. Проте я не була переконаною в цьому і почувалася духовно спраглою. Коли мені було 14 років, я ходила в різні церкви в нашій місцевості, в тому числі в англіканську, баптистську і в церкву адвентистів сьомого дня. Але своїх духовних потреб я не задовольнила.

Пізніше наша сім’я переїхала до Сіднея. Там я зустріла Вінстона, який був у відпустці. Як уже згадував Вінстон, наші розмови на релігійні теми зрештою привели до того, що він почав вивчати Біблію зі Свідками Єгови. У своїх листах до мене він цитував багато біблійних віршів. Мушу зізнатися, спочатку мене це хвилювало, навіть злило. Однак поступово я зрозуміла, що це правда.

У 1962 році я переїхала до Аделаїди, щоб бути ближче до Вінстона. Він подбав, щоб я жила в подружньої пари Свідків Єгови. Це були Томас і Джаніс Сломен, які раніше служили місіонерами в Папуа — Новій Гвінеї. Вони виявляли до мене надзвичайну доброту. Тоді мені було лише 18 років, і це подружжя допомагало мені більше дізнаватися про Єгову. Я теж почала вивчати Боже Слово і незабаром переконалася, що знайшла правду. Одружившись, ми з Вінстоном відразу поринули в служіння, яке приносить безліч благословень. Завдяки такому життю ми, незважаючи на випробування, ще більше цінуємо дорогоцінну перлину, яку знайшли.

Вінстоне, розкажи нам про перші роки свого служіння Єгові.

Невдовзі після нашого одруження Єгова почав відкривати перед нами «широкі двері» до розширеного служіння (1 Кор. 16:9). На перші двері вказав нам брат Джек Портер, який відвідував наш невеличкий збір як районний наглядач. (Тепер він разом зі мною служить членом комітету австралазійського філіалу.) Джек і його дружина Рослін заохотили нас служити сталими піонерами. Ми служили піонерами п’ять років. Коли мені було 29 років, нас з Памелою призначили виконувати районне служіння на островах у південній частині Тихого океану, за якими тоді наглядав філіал у Фіджі. Це були острови Вануату, Кірибаті, Науру, Ніуе, Самоа, Східне Самоа, Токелау, Тонга і Тувалу.

У ті часи люди на деяких віддалених островах остерігалися Свідків Єгови, тому нам доводилося бути обережними і розсудливими (Матв. 10:16). Збори були малі, і декотрі з них не могли надати нам житло. Тож ми шукали собі нічліг у місцевих людей у селах, і вони завжди були добрі до нас.

Вінстоне, ти дуже цікавишся перекладацькою працею. З чого все почалося?

Тоді наші брати в острівній державі Тонга мали лише кілька буклетів і брошур тонганською — однією з полінезійських мов. У служінні вони використовували посібник для вивчення «Правда, яка веде до вічного життя» англійською мовою. Тож під час чотиритижневої школи для старійшин троє місцевих старійшин, які слабо володіли англійською мовою, погодилися перекладати книжку «Правда» на тонганську мову. Памела набрала текст, і ми відіслали його в друк до філіалу в США. Уся робота тривала коло восьми тижнів. Хоча переклад був далеко не найліпшим, завдяки цій публікації багато людей, що розмовляють тонганською мовою, пізнали правду. Ми з Памелою не перекладачі, але цей випадок розпалив наш інтерес до цієї праці.

Памело, скажи, чим життя на островах відрізнялося від життя в Австралії.

Воно було зовсім інакшим! У деяких місцевостях нам доводилося давати собі раду з сильною спекою і вологістю, з роями комарів, щурами, а також з хворобами. Бувало, що нам бракувало їжі. Але в кінці  кожного дня нам було дуже приємно споглядати океан з нашого «фале» — так називається самоанською мовою традиційна хатина з солом’яним дахом без стін. В океані відбивався місяць, і в його м’якому світлі виднілися силуети кокосових пальм. Такі дивовижні моменти спонукували нас до роздумів та молитов, і ми думали не про негативне, а про позитивне.

Ми полюбили дітей. Їм було дуже забавно й цікаво бачити нас, білих чужинців. На острові Ніуе один маленький хлопець погладив волосату руку Вінстона і сказав: «Мені подобається твоє пір’ячко». Очевидно, він ще ніколи не бачив таких волосатих рук і не знав, як їх правильно назвати.

Нам було боляче бачити, в яких злиденних умовах жило багато людей. Їх оточувала красива природа, але вони не мали належного лікування і достатньо питної води. Усе ж наші брати не переймалися цим. Для них це було нормальним. Вони раділи, тому що їхня сім’я була з ними, вони мали місце для поклоніння і могли вихваляти Єгову. Їхній приклад допомагав нам зосереджуватися на тому, що важливіше, і вести просте життя.

Памело, тобі іноді доводилось ходити по воду і готувати їсти на вогні. Як ти це робила?

Багато чим я завдячую своєму батькові. Він навчив мене, як розкладати вогонь та готувати на ньому і як обходитися мінімальним. Під час одного візиту на острів Кірибаті ми жили в маленькій хатині з солом’яним дахом, кораловою підлогою і бамбуковими стінами. Щоб приготувати просту їжу, я викопала ямку в підлозі, щоб розкласти вогнище, і підкидала в нього шкаралупу кокосових горіхів. Щоб набрати води, мені треба було вистояти в черзі з місцевими жінками біля колодязя. Вони використовували двометрову палицю, до кінця якої була прикріплена тонка мотузка. Це нагадувало вудку, але замість гачка вони прив’язували до кінця мотузки бляшанку. По черзі кожна жінка закидала свою «вудку» і у відповідний момент смикала її легким рухом зап’ястя. Бляшанка переверталася на бік і наповнювалась водою. Я думала, що це просто, поки не настала моя черга. Я пробувала кілька разів, але бляшанка лише вдарялась об воду і просто плавала. Після того як усі перестали сміятися, одна жінка запропонувала мені допомогу. Місцеві люди завжди були дуже добрими і готовими допомогти.

Ви обоє полюбили своє служіння на островах. Будь ласка, поділіться з нами якими-небудь спогадами.

Вінстон. Нам потрібний був час, щоб зрозуміти певні звичаї. Наприклад, коли брати пригощали нас, вони зазвичай давали нам усю їжу, яку мали. Спочатку ми не знали, що повинні були залишати щось для них. Тож ми з’їдали все, що нам давали. Звісно, коли ми довідалися, в чому суть, ми залишали їжу і для них. Незважаючи на наші промахи, брати ставились до нас з розумінням. І їм було приємно кожні півроку бачити нас, коли ми відвідували їх у районному служінні. Ми були єдиними Свідками Єгови, які приїжджали до них.

Наші візити також давали чудове свідчення місцевим жителям. Чимало селян думало, що брати самі собі вигадали релігію. Тож, коли вони бачили двох іноземців, які відвідували своїх одновірців, то не лише переконувалися, що це справжня релігія, але й були сильно вражені.

Памела. Один з моїх приємних спогадів пов’язаний з островом Кірибаті, де був збір, що складався всього з кількох братів і сестер. Єдиний старійшина Сінікай Матера якнайліпше дбав про нас. Якось він прийшов з кошиком, в якому було лише одне яйце. «Це вам»,— сказав він. Куряче яйце було тоді для нас рідкісною смакотою.  Цей невеликий вияв щедрості зворушив наше серце.

Памело, ти втратила ненароджену дитину. Що допомогло тобі пережити цю втрату?

У 1973 році я завагітніла, коли ми служили в південній частині Тихого океану. Ми вирішили повернутися до Австралії, але через чотири місяці ми втратили дитину. Я була убита горем, і Вінстон теж. З часом мій біль ослабнув, але ніяк не минав. Нам допомогла «Вартова башта» за 15 квітня 2009 року, в якій у рубриці «Запитання читачів» розглядалось питання: «Чи є якась надія, що воскресне дитина, яка померла в утробі матері?» Стаття запевнила нас, що все залишається в руках Єгови, який завжди чинить правильне. Він загоїть багато ран, яких нам завдало життя в цьому злому світі, коли з любові дасть своєму Синові наказ «розладнати діла» Сатани (1 Ів. 3:8). Крім того, стаття допомогла нам ще більше цінувати «дорогоцінну перлину», яку ми маємо як служителі Єгови. Як би ми жили без надії на Царство?!

Після втрати нашої дитини ми знову розпочали повночасне служіння. Декілька місяців ми служили в Бетелі в Австралії, а потім відновили районне служіння. У 1981 році, прослуживши чотири роки в сільській місцевості Нового Південного Уельсу та в Сіднеї, ми отримали запрошення в австралійський філіал, як він тоді називався, і відтоді служимо там.

Вінстоне, чи досвід, який ти здобув у південній частині Тихого океану, допомагав тобі як члену комітету австралазійського філіалу?

Так, і не раз. Спочатку Австралія почала наглядати за Самоа і Східним Самоа. Потім філіал у Новій Зеландії об’єднали з філіалом в Австралії. Тепер австралазійський філіал наглядає за територією, в яку входить Австралія, острови Кука, Ніуе, Нова Зеландія, Самоа і Східне Самоа, Східний Тимор, Токелау і Тонга. Багато з цих місць я відвідував як представник філіалу. Співпраця з вірними братами і сестрами на островах неабияк допомагає мені служити їм у філіалі.

На закінчення хочу сказати, що ми з Памелою з власного досвіду знаємо, що не лише дорослі шукають Бога. Молоді люди теж прагнуть знайти «дорогоцінну перлину», навіть якщо інші члени сім’ї не цікавляться правдою (2 Цар. 5:2, 3; 2 Хр. 34:1—3). Не сумнівайтеся, що Єгова — люблячий Бог, який хоче, щоб усі — юні і літні — отримали життя!

Коли ми з Памелою більш ніж 50 років тому почали шукати Бога, ми й не уявляли, до чого приведуть ці пошуки. Без сумніву, правда про Царство є безцінною перлиною. Ми нізащо не хотіли б втратити цю дорогоцінну перлину!