Життєпис

Єгова навчав мене від юнацтва

РОЗПОВІВ РІЧАРД АБРАГАМСОН

«Боже, навчав Ти мене від юнацтва мого,— і аж дотепер я звіщаю про чуда Твої». Дозвольте розповісти, чому ці слова з Псалма 71:17 мають для мене особливе значення.

МОЯ мама, Фанні Абрагамсон, познайомилася з Дослідниками Біблії, як колись називали себе Свідки Єгови, 1924 року. Тоді мені був лише рік. Коли мама навчалася біблійних істин, то все, про що дізнавалась, розповідала своїм сусідам. Крім того, вона навчала мене і моїх старших братика і сестричку. Перш ніж навчитися читати, я знав напам’ять багато віршів про благословення, які принесе Боже Царство.

Наприкінці 1920-х років до групи Дослідників Біблії в моєму рідному місті Ла-Ґранде у штаті Орегон (США) належало усього лише кілька жінок і дітей. Хоча наша група була віддалена від інших, раз або двічі на рік нас відвідували роз’їзні служителі, яких тоді називали пілігримами. Вони виступали з підбадьорливими промовами, ходили з нами в служіння від дому до дому та щиро цікавилися дітьми. Серед цих служителів були Шілд Тютджіен, Джін Оррелл і Джон Бут.

З нашої групи ніхто не їздив на конгрес 1931 року в місті Колумбус (штат Огайо), де Дослідники Біблії прийняли назву Свідки Єгови. Але громади, як тоді ми називали збори, та віддалені групи, які не потрапили на конгрес, зустрілися в серпні того ж року і ухвалили резолюцію про  прийняття нової назви. Наша маленька група в Ла-Ґранде зробила так само. Потім, у 1933 році, проводилася кампанія з розповсюдження брошурки «Кріза». Я вивчив біблійний вступ і в той час уперше самостійно свідчив від дому до дому.

У 1930-х роках опір нашій діяльності зростав дедалі більше. Для того щоб зарадити цьому, громади об’єдналися і раз або двічі на рік проводили маленькі конгреси та проповідницькі виїзди. На цих конгресах ми навчалися методів проповідування, а також того, як тактовно поводитись, коли б поліцейські перешкоджали нам. До того ж, оскільки Свідків часто викликали до поліцейського суду або суду звичайного, ми вивчали матеріал з інструкції, яка називалась «Порядок судового розгляду». Ці заходи добре готували нас до переслідування.

Перші кроки в правді

Моє розуміння біблійної правди і вдячність за неї зростала дедалі більше, зміцнялась і моя надія жити вічно на землі під правлінням Божого небесного Царства. У ті часи тим, хто не сподівався правити на небі з Христом, не дуже зверталося увагу на хрещення (Об’явлення 5:10; 14:1, 3). Однак мені сказали, що коли я постановив виконувати волю Єгови, то було б доречно охреститися. Тож я охрестився в серпні 1933 року.

Коли мені було 12 років, моя вчителька, вирішивши, що я маю непогані ораторські здібності, порадила мамі навчати мене додатково. Мама подумала, що володіння ораторським мистецтвом допоможе мені ліпше служити Єгові, і тому протягом року прала білизну в рахунок оплати уроків. Ці уроки справді допомогли мені у служінні. Коли ж мені було 14 років, я захворів на ревматизм і більше року не ходив до школи.

У 1939 році до нашої місцевості приїхав повночасний служитель Уоррен Геншель *. Він був для мене, наче старший брат. Уоррен часто брав мене в проповідування на цілий день. Згодом він допоміг мені стати піонером на період відпустки (форма тимчасового повночасного служіння). Улітку наша група стала громадою. Уоррена призначили слугою громади, а мене — ведучим вивчення «Вартової башти». Коли Уоррен поїхав служити в Бетель, міжнародний центр Свідків Єгови в Брукліні (Нью-Йорк), слугою громади став я.

Початок повночасного служіння

Моє бажання служити повночасно зміцнялося в міру того, як зростали мої обов’язки слуги громади. Тож у віці 17 років я залишив школу і почав повночасне служіння. Мій батько не поділяв наших з мамою релігійних поглядів, але він добре дбав про сім’ю і був високоморальною людиною. Батько хотів, щоб я вчився в коледжі. Однак він сказав, що я можу  зайнятися, чим захочу, якщо зможу самостійно забезпечувати себе. З 1 вересня 1940 року я почав піонерське служіння.

Коли я полишав дім, мама дала мені прочитати Приповістей 3:5, 6: «Надійся на Господа всім своїм серцем, а на розум свій не покладайся! Пізнавай ти Його на всіх дорогах своїх, і Він випростує твої стежки». Я завжди покладався в житті на Єгову, і він справді дуже допомагав мені.

Невдовзі я приєднався до Джо і Маргарет Гарт, які служили на півночі штату Вашингтон. Територія для проповідування була різноманітною: ранчо, де вирощували велику рогату худобу або овець, індіанські резервації та багато містечок і сіл. Навесні 1941 року мене призначили слугою громади в зборі у Венатчі (штат Вашингтон).

На одному з конгресів у Валла-Валла мене призначили обслуговуючим, тож я усіх вітав при вході до залу. Тоді я помітив, що один молодий брат безуспішно намагається налагодити систему озвучення. Я запропонував йому зайнятись моїм призначенням, тимчасом як я попрацюю за нього. Коли регіональний служитель Альберт Гофман побачив, що я полишив призначене мені місце, то м’яко пояснив, наскільки важливо виконувати призначену роботу, аж доки брати не попросять про щось інше. Я запам’ятав його пораду назавжди.

У серпні 1941 року Свідки Єгови планували провести величезний конгрес у місті Сент-Луїс (штат Міссурі). Джо і Маргарет Гарт зробили зі своєї вантажівки фургон і встановили у ньому лавки. У ньому ми, дев’ятеро піонерів, і проїхали 2400 кілометрів до Сент-Луїса. Дорога в один бік зайняла цілий тиждень. За підрахунками поліцейських, на конгресі побувало тоді 115 000 осіб. Хоча ці дані, можливо, й завищені, присутніх на конгресі було явно більше, ніж усіх Свідків у США, яких тоді нараховувалось 65 000. Програма конгресу надзвичайно підбадьорила нас.

Служіння в Бетелі у Брукліні

Після повернення з конгресу до Венатчі я отримав листа, в якому мене просили приїхати до Бетелю в Брукліні. Коли я прибув туди 27 жовтня 1941 року, мене провели до кабінету Натана Норра, наглядача друкарні. Він приязно пояснив мені, що́ таке Бетель, і підкреслив, що для досягнення успіху необхідно наближатися до Єгови. Потім мене привели у відділ відправки і дали зв’язувати коробки з літературою.

Восьмого січня 1942 року помер Джозеф Рутерфорд, який брав провід серед Свідків Єгови. Через п’ять днів його наступником директори Товариства обрали брата Норра. Брат Ван-Амбург, який довго служив секретарем-скарбником Товариства,  зробив родині Бетелю оголошення про це і сказав: «Я пам’ятаю, як [у 1916 році] помер Чарлз Рассел і його замінив Джозеф Рутерфорд. Господь продовжував керувати своєю справою і сприяти її процвітанню. Тепер я цілком упевнений, що справа розвиватиметься і тепер, коли президентом буде Натан Норр, адже це Господня справа, а не людська».

У лютому 1942 року було оголошено про «Поглиблений курс теократичного служіння». Він призначався для того, щоб навчити бетелівців ефективно шукати інформацію на біблійні теми, впорядковувати підібраний матеріал і вміло викладати його. Я швидко опанував цей курс завдяки тому, що в дитинстві навчався ораторського мистецтва.

Невдовзі мене призначили у відділ служіння, який наглядає за служінням Свідків у США. Того ж року було прийнято рішення відновити програму відвідування громад Свідків у країні. Згодом роз’їзних служителів, котрих знали як служителів братів, стали називати районними наглядачами. Улітку 1942 року в Бетелі організували курс для навчання братів цього виду служіння, і мені випала честь навчатися на ньому. Я особливо добре пам’ятаю, як брат Норр, один із викладачів, підкреслив таку думку: «Не намагайтесь догодити людям, бо так ви не догодите нікому. Догоджайте Єгові, і ви сподобаєтесь тим, хто його любить».

Служіння роз’їзних наглядачів почалося в жовтні 1942 року. Дехто з нас, бетелівців, брав у ньому участь у деякі вихідні дні, відвідуючи збори навіть на віддалі 400 кілометрів від Нью-Йорка. Ми перевіряли звіти збору про проповідницьку діяльність та відвідування зібрань, проводили зустріч з відповідальними братами і виступали з однією або двома промовами, а також ходили в служіння з місцевими Свідками.

У 1944 році мене серед інших членів відділу служіння на півроку призначили виконувати роз’їзну роботу. Я служив у штатах Віргінія, Делавер, Меріленд та Пенсільванія. Потім кілька місяців я відвідував збори в Коннектикуті, Массачусетсі та Род-Айленді. Повертаючись до Бетелю, я працював у певні дні з братом Норром і його секретарем Мілтоном Геншелем. Таким чином я познайомився з тим, як наша діяльність проводиться у всьому світі. Крім того, я служив у певні дні у фінансовому відділі під наглядом брата Ван-Амбурга та його помічника Ґранта Сьютера. Потім, 1946 року, я був наглядачем кількох відділів у Бетелі.

Велика зміна в житті

Коли 1945 року я обслуговував збори, то в місті Провіденс (штат Род-Айленд) познайомився з Джулією Чарнаускас. У 1947 році ми вже думали про одруження. Я дуже любив своє служіння, але в той час братів не залишали в Бетелі після одруження. Тому в січні 1948 року я залишив Бетель, і ми з Джулією одружилися. У Провіденсі я знайшов роботу з неповним робочим днем у супермаркеті, і ми почали піонерське служіння.

У вересні 1949 року мене запросили у районне служіння на північному заході штату Вісконсін. Для нас з Джулією було незвично проповідувати у маленьких містах і сільських районах, де розводять молочну худобу. Зими тут були довгі і холодні, тижнями температура трималась нижче 20 градусів, випадало багато снігу. Ми не мали машини, але завжди хтось підвозив нас до іншого збору.

Невдовзі після того, як я почав районне служіння, у нас мав відбутися районний конгрес. Пригадую, що я прискіпливо перевіряв, чи виконується все необхідне для підготовки конгресу. Через це нервувався не один брат. Тоді обласний наглядач Ніколас Ковалак м’яко пояснив, що  місцеві брати мають свій підхід до роботи і що мені не треба аж так контролювати братів. Ця порада допомагала мені у багатьох призначеннях.

У 1950 році я отримав тимчасове призначення — відповідати за розквартирування делегатів першого з багатьох великих конгресів на стадіоні «Янкі» у Нью-Йорку. Кожен день конгресу приносив нам величезну радість! Кількість присутніх з 67 країн сягнула 123 707 осіб. Після конгресу ми з Джулією відновили роз’їзне служіння. Воно нам дуже подобалося, однак ми вважали, що треба пропонувати свої сили для будь-якого виду служіння. Тому щороку ми заповнювали анкети на служіння в Бетелі та на навчання в школі «Ґілеад». У 1952 році нам надійшло запрошення у 20-й клас «Ґілеаду» — біблійної школи Товариства «Вартова башта». Там ми вчилися, як служити місіонерами.

Служіння за кордоном

Після закінчення у 1953 році школи «Ґілеад» нас призначили у Великобританію. Я служив обласним наглядачем на півдні Англії. Нам з Джулією надзвичайно тут сподобалось, і ми здивувалися, коли через неповний рік нас призначили в Данію. Датському філіалу був потрібен новий наглядач. Брати послали мене допомогти там, оскільки ми перебували недалеко від Данії і я був навчений у Брукліні цієї роботи. Ми переправились поромом до Нідерландів, а там сіли на поїзд і 9 серпня 1954 року приїхали до Копенгагена.

Одна із проблем, з якими ми зіткнулися, полягала в тому, що деякі відповідальні брати не дотримувались рекомендацій, які надходили з центру в Брукліні. Крім  того, троє з чотирьох перекладачів пішли з Бетелю і врешті-решт припинили спілкуватися зі Свідками Єгови. Однак Єгова відповів на наші молитви. Двоє піонерів, Йорн і Анна Ларсен, які перекладали неповний робочий день, погодились працювати повночасно. Отже наші журнали перекладалися датською мовою безперервно. Ларсени працюють у Бетелі й досі. Йорн служить координатором комітету філіалу.

Справжнім джерелом підбадьорення у ті роки були регулярні приїзди брата Норра. Він відводив час на те, щоб посидіти і поговорити з нами, розповісти випадки, які допомагали зрозуміти, як вирішувати проблеми. Під час його приїзду в 1955 році було прийнято рішення про зведення нових приміщень філіалу і друкарні, щоби друкувати журнали для Данії. Ми придбали ділянку землі у північних околицях Копенгагена і вже влітку 1957 року переїхали у нові будівлі. Гаррі Джонсон, який разом з дружиною Карін нещодавно приїхав у Данію після випуску 26-го класу «Ґілеаду», допоміг нам встановити друкарське обладнання і почати друк.

Ми вдосконалили організацію великих конгресів у Данії, і в цьому допоміг досвід, який я здобув під час проведення конгресів у США. У 1961 році на наш міжнародний конгрес у Копенгагені приїхали делегати з понад 30 країн. Найбільша кількість присутніх становила 33 513. У 1969 році пройшов конгрес, який став найбільшим з проведених у Скандинавії. Тоді присутніх було 42 073!

У 1963 році мене запросили у 38-й клас школи «Ґілеад». Це був особливий 10-місячний курс, призначений спеціально для працівників філіалів. Дуже приємно було знову побути з родиною Бетелю в Брукліні і почерпнути з досвіду тих, хто протягом багатьох років працював у всесвітньому центрі.

Після цього курсу я повернувся до своїх обов’язків у Данії. Крім того, я служив зональним наглядачем, відвідуючи філіали в Західній і Північній Європі для того, щоб підбадьорювати тамтешніх працівників і допомагати їм виконувати свої обов’язки. Згодом я виконував таку ж роботу в Західній Африці і на островах Карибського моря.

Наприкінці 1970-х років брати в Данії почали шукати місце для більших приміщень філіалу у зв’язку з розширенням перекладацької і друкарської діяльності. В 60 кілометрах на захід від Копенгагена ми знайшли хорошу ділянку землі. Разом з іншими я працював над проектуванням і дизайном нових приміщень. Ми з Джулією не могли дочекатися переїзду в гарний новий Бетель. Однак сталося інакше.

Знову в Бруклін

У листопаді 1980 року нас із Джулією запросили служити в Бетелі в Брукліні, куди ми й прибули на початку січня 1981 року. Нам було вже під 60, ми прослужили майже половину життя з нашими дорогими братами і сестрами в Данії. Дуже нелегко було повертатися до США. Однак ми зосереджувались не на тому, де нам хотілося бути, а намагались думати про своє нове призначення, хоч би які труднощі воно принесло.

Отже, ми влаштувалися в Брукліні. Джулію призначили в бухгалтерію, тобто їй дали роботу, подібну до тієї, що вона мала в Данії. Мене призначили в Письменницький відділ, щоб я допомагав планувати  процес видавництва наших публікацій. Початок 1980-х років був часом перемін у Брукліні, адже ми переходили від друкарських машинок і високого друку до комп’ютерів та офсетного друку. Я зовсім не знався на комп’ютерах, але знав дещо про організацію робочого процесу та роботу з людьми.

Пройшло небагато часу і виникла необхідність переорганізувати роботу в Художньому відділі, оскільки ми перейшли до повноколірного офсетного друку і кольорових ілюстрацій та фотографій. Не маючи досвіду художника, я все ж допоміг організувати роботу. Я мав привілей бути наглядачем цього відділу протягом дев’яти років.

У 1992 році мене призначили допомагати Видавничому комітету Керівного органу і перевели до фінансового відділу. Тут я служу і досі, займаючись справами у зв’язку з фінансовою діяльністю Свідків Єгови.

Служіння з юнацтва

З моєї ранньої юності і протягом 70 років мого служіння Єгова терпеливо вчив мене через своє Слово, Біблію, і братів, які належать до його чудової організації. Я провів понад 63 роки у повночасному служінні і понад 55 з них — разом із моєю відданою дружиною Джулією. Єгова щедро мене благословив.

У 1940 році, коли я полишив домівку, щоб почати піонерське служіння, мій батько насміхався з мого рішення і сказав: «Сину, якщо ти йдеш з дому заради цього, то не сподівайся, що зможеш потім прибігти до мене по допомогу». Протягом усіх тих років мені не знадобилась батькова допомога. Єгова щедро задовольняв мої потреби, часто руками співхристиян. Батько згодом почав з повагою ставитись до нашої діяльності і навіть зробив деякий поступ у вивченні біблійної правди, перш ніж помер 1972 року. Мама, яка мала небесну надію, вірно служила Єгові і померла 1985 року у віці 102 років.

Хоча повночасне служіння не обходиться без проблем, ми з Джулією ніколи не думали залишати своє призначення. Єгова завжди підтримував нас. Навіть коли мої батьки зістарілись і потребували допомоги, моя сестра Вікторія Марлін запропонувала допомогу і дбала про них. Ми глибоко вдячні Вікторії за сердечну допомогу, адже завдяки їй ми могли продовжувати повночасне служіння.

Джулія віддано підтримує мене у всіх призначеннях, вважаючи, що це випливає з її присвячення Єгові. Хоча тепер мені 80 років і здоров’я вже підводить, я бачу, що Єгова рясно благословив мене. Дуже підбадьорює те, що псалмоспівець, згадавши, як Бог навчав його з юнацтва, далі просив: «Боже, не кидай мене аж до старости та сивини, поки я не звіщу... кожному, хто тільки прийде — про чини великі Твої» (Псалом 71:17, 18).

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 20]

З мамою 1940 року, коли я почав піонерське служіння.

[Ілюстрація на сторінці 21]

З Джо і Маргарет Гарт, моїми партнерами у піонерському служінні.

[Ілюстрація на сторінці 23]

У день весілля в січні 1948 року.

[Ілюстрація на сторінці 23]

У 1953 році з однокласниками школи «Ґілеад». Зліва направо: Дон і Віргінія Ворд, Гертруда Стегенґа, Джулія і я.

[Ілюстрація на сторінці 23]

З Фредеріком Францом і Натаном Норром у Копенгагені, 1961 рік.

[Ілюстрація на сторінці 25]

З Джулією тепер.