Невдовзі я став займатися гімнастикою і культуризмом. Згодом я відкрив свій фітнес-клуб в Сан-Леандро (штат Каліфорнія, США), куди приходили тренуватися культуристи, і один з них став переможцем конкурсу «Містер Америка». Я «накачав» рельєфні м’язи, але так і не заповнив пустки у своїй душі.

До фітнес-клубу ходив один мій друг, який знав про моє прагнення розуміти Біблію. Він запропонував мені зустрітися зі своїм знайомим. Зранку наступного дня до мене додому прийшов Свідок Єгови. Протягом чотирьох годин він відповідав на мої запитання за допомогою Біблії. Я попросив, щоб він прийшов ще й увечері, і ми розмовляли про Біблію аж до ночі. Мені сподобалося те, про що розповідав цей Свідок, і я запитав його, чи можна було б наступного дня піти з ним і подивитись, як він проповідує. Мене вразило, що він відповідав на запитання людей, швидко відшукуючи потрібні вірші в Біблії. Я подумав: «Ось цією справою я хочу займатися!»

Я закрив свій бізнес і цілими днями був у служінні з цим піонером (так Свідки Єгови називають повночасних служителів). У травні 1948 року я охрестився на конгресі, що проводився в спортивному комплексі «Кау Палас» у Сан-Франциско (штат Каліфорнія). Того ж року я розпочав піонерське служіння.

А тим часом я попросив Свідків відвідати мою маму. Вона охоче їх слухала і невдовзі стала Свідком Єгови. Незважаючи на спротив рідних, вона до кінця свого життя багато років вірно служила Богові. У нашій сім’ї більше ніхто не став Свідком.

У 1950 році я переїхав до Гранд-Джанкшен (штат Колорадо), де познайомився з Біллі. Вона народилася 1928 року і виростала в часи Великої депресії. Її мати, Мінні, щовечора читала їй Біблію при тьмяному світлі гасової лампи. У чотири роки Біллі вже вміла читати і знала напам’ять багато біблійних оповідей. Наприкінці 40-х її мати почала вивчати Біблію зі Свідками і дізналася, що слово «пекло», яке вживається в багатьох перекладах Біблії, означає не місце мук, а загальну могилу людства (Екклезіяста 9:5, 10). Мінні та її чоловік стали Свідками.

У 1949 році Біллі повернулася додому з Бостона, де здобула вищу освіту. Вона розпочала серйозно вивчати Біблію. Замість того щоб піти працювати шкільною вчителькою, вона вирішила присвятити своє життя Богові. Біллі охрестилася  1950 року на міжнародному конгресі Свідків Єгови, який проходив на стадіоні «Янкі» в Нью-Йорку. Ми зустрілися невдовзі після цього, одружились і стали разом служити повночасно.

Ми почали наше служіння в місті Юджин (штат Орегон), де знайшли багатьох справжніх друзів. У 1953 році ми переїхали до міста Грантс-Пасс (штат Орегон), щоб допомагати тамтешньому маленькому зборові. Того ж року нас запросили у 23-й клас школи «Ґілеад», яка підготовляє Свідків до майбутньої місіонерської діяльності. Навчання проходило поблизу Південного Лансінґа (штат Нью-Йорк), що приблизно за 400 кілометрів на північний захід від міста Нью-Йорка.

Пройшло п’ять місяців після закінчення школи «Ґілеад», і в грудні 1954 року ми з Біллі полетіли в Бразилію на двомоторному літаку. Через годину після вильоту один двигун відмовив, але ми успішно приземлилися на Бермудських островах. Нам довелося зробити ще одну аварійну посадку на Кубі, і після 36 годин виснажливої подорожі ми зрештою дісталися до бразильського філіалу Свідків Єгови в Ріо-де-Жанейро.

У філіалі ми пробули зовсім недовго, а потім разом з двома місіонерками вирушили до Бауру (штат Сан-Паулу), де мали заснувати місіонерський дім. У цьому місті проживало понад 50 000 чоловік, і, окрім нас, там не було Свідків.

Ми почали відвідувати людей, але місцевий католицький священик відразу став перешкоджати нашій діяльності. Він ходив за нами по п’ятах і забороняв мешканцям нас слухати. Проте через кілька тижнів велика сім’я, з якою ми вивчали Біблію, прийняла біблійну правду, і згодом всі її члени охрестилися. Незабаром інші люди також захотіли вивчати Біблію.

Один з родичів тієї сім’ї був президентом відомого клубу. Я домовився провести конгрес у приміщеннях клубу. Тамтешній священик добивався скасування договору. Але президент зустрівся із членами клубу і сказав: «Якщо ви скасуєте договір, я піду з посади!» Зрештою нам дозволили провести конгрес.

Наступного року, це був 1956-й, наш збір запросили на обласний конгрес, що проходив у місті Сантус (штат Сан-Паулу). Приблизно 40 Свідків з нашого збору поїхало туди поїздом. Коли ми повернулися в Бауру, я знайшов у поштовій скриньці лист. У ньому повідомлялося, що мене призначили служити роз’їзним наглядачем і відвідувати збори Свідків Єгови. Так почався 25-річний період нашого служіння в Бразилії, під час якого ми об’їздили цю величезну країну вздовж і впоперек.

У ті роки подорожувати було дуже важко, але ми побували майже в усіх куточках країни. Ми подорожували автобусами, поїздами, автофургонами, велосипедами і навіть пішки. Одним з перших міст, яке ми відвідали, було місто Жау (штат Сан-Паулу). Там ми зіткнулися з протидією священика.

«Я забороняю вам проповідувати моїм вівцям!» — заявив він.

«Вони не ваші,— відповіли ми.— Вони належать Богові».

Ми домовилися показати фільм про нашу всесвітню проповідницьку діяльність, який називався «Суспільство нового світу в дії». Але священик підбурив парафіян напасти на нас. Ми відразу повідомили про це в поліцію. Коли священик прийшов з натовпом до театру, там вже стояли поліцейські зі зброєю в руках. Зрештою цей фільм подивилось дуже багато людей.

 Тоді майже всюди, де ми служили, панувала атмосфера релігійної ненависті і протидії. Наприклад, у місті Брускі, що поблизу Блуменау (штат Санта-Катаріна), ми познайомилися з двома піонерками, які стикалися з сильною протидією. Але їхня витривалість і стійкість були рясно винагороджені. Минуло понад 50 років, і тепер у тій місцевості процвітає більш ніж 60 зборів, а також у поблизькому місті Ітажаї є чудовий Зал конгресів!

Нам і досі приємно згадувати, як під час роз’їзного служіння ми разом з одновірцями брали участь у підготовці великих конгресів. У 70-х роках я був наглядачем конгресів, що проходили на величезному стадіоні «Морумбі». Одного разу ми звернулися з проханням до приблизно ста найближчих зборів, щоб для прибирання стадіону ввечері напередодні конгресу з кожного з них прийшло по десять добровольців.

Коли того вечора футболісти виходили зі стадіону, дехто з них глузував: «Лишень подивіться на цих жіночок з їхніми віниками і швабрами!» Проте опівночі весь стадіон був прибраний! Адміністратор стадіону із захопленням сказав Свідкам: «Мої працівники за цілий тиждень не зробили б того, що ви зробили всього за кілька годин!»

У 1980 році помер мій батько, і невдовзі ми повернулися до США, щоб доглядати за моєю мамою, яка жила у Фримонті (штат Каліфорнія). Ми продовжували служити піонерами та проповідувати людям, які розмовляли португальською. Ми заробляли на життя тим, що вечорами прибирали будинки. Пізніше ми переїхали в поблизьку місцевість, яка називається долиною Сан-Хоакін. Там, на великій території від Сакраменто до Бейкерсфілда, ми відшукували португаломовних людей. Тепер у Каліфорнії є майже десять португальських зборів.

Після смерті моєї мами в 1995 році ми переїхали у Флориду та доглядали за батьком Біллі до кінця його життя. Її мати померла 1975 року. У 2000 році ми оселилися на південному заході штату Колорадо в пустельній гористій місцевості, де служили повночасними піонерами і проповідували індіанцям племен навахо і юте в їхніх резерваціях. На жаль, у лютому 2014 року Біллі померла.

Я надзвичайно радий, що понад 65 років тому зустрів Свідка Єгови, який за допомогою Біблії відповів на мої численні запитання. Як же добре, що я переконався, що його слова справді узгоджувалися з ученнями Біблії! Завдяки цьому я провів щасливе життя у служінні Богові.